Вереснева подорожня розмова

Осінь 2021 року пройняла холодом Москву раніше звичайного.

На дворі 17 число вересня, п’ятниця, а на вулиці така погода, ніби-то вже середина жовтня. Все поінакшало з початку всесвітньої коронації…

В цьому велетенському, холодному місті, люди часом шукають тепла у незнайомих, от і один такий шукач підійшов до мене у вечірній новітній міській електричці, явно вже трохи зігрітий “народними” засобами.
Попросив подзвонити, підсів, поговорив з мого телефону з тим, хто його давно чекав, а потім, в знак подяки, запропонував “міцненького”, від якого я відмовився і він запитав: – ти християнин?
– Так, а ти?
– Я також. Бачиш – мусульманин? Хочеш, піду і загашу його?
– Не треба.
– Чому? Їх же так багато!
– Бо не треба, нащо тобі ці проблеми? Матимеш клопоти з поліціянтами і не доїдеш туди, де тебе чекають…

Говорили російською. Я одягнув навушники, слухаю “Де ти тепер” у виконанні Квітки Цісик, дивлюсь як мерехтять вікна багатоповерхових будинків.
Раптом він мене торкає за рукав.
– А ти служив в армії?
– Ні, – відповідаю, і вже думаю перейти в інший вагон, аж він сказав:
– А я служив. Знаєш коли? В 2014. Коли війна в Україні почалась!
Знімаю навушники. Він сказав саме “в Україні” а не “на”, як це нещодавно стало на Росії прийнято, хоч ще так здається небагато часу пройшло з тої пори, коли тут боролися, що правильно казати “в Україні”.
Все перемінилось з тої пори.
– Я цілий рік служив в ВДВ…. І нас відправили туди.
– Куди?
– Туди, де війна.
– І як це було?
– Нас туди відправили.
– Добровільно?
– Я не був добровольцем. Ніхто не був. Нам видали документи і сказали туди йти. На кордоні з Україною стояла 76 Псковська дивізія, чув про таку? Ми, як “добровольці” кордон перейшли…
– Хоч в формі?
– В “гражданці” просто! Но українські прикордонники також не дураки. Бачать же – взвод пішов. Взвод молодих пацанів. Всі ж все розуміли.

Мене зачепило, що він казав саме “українські”, а не “хохли”, не “укри”, не “укрАїнці”, а саме – украЇнці. Правильно казав. Поважливо.

– Хочеш, я тобі розповім, як воно було? От ми в окопі, в нас кулеметні розрахунки стоять, розумієш? Снайпери наші десь сидять. Пацани біжать українські і кричать: – “Хлопці. Ми не хочемо в вас стріляти! Не треба нас вбивати”.
– І біжать на нас і стріляють, а що ми маємо робити? Вогонь у відповідь! А вони ж необстріляні пацани, так само як і ми… Вони біжать, а ми кладемо молодих пацанів, які пороху ні разу в житті не нюхали…
– А де то було?
– Чесно? Я тобі скажу, ти навіть не знаєш такого. Це коротше, дивись, от є українська не республіка, як її там
– ДНР, ЛНР?
– Так. І там село, чи то Дегуніно, чи то Декуніно, чи Декуліно, якось так, не важливо. Коротше, я тобі зараз так скажу, ти швидше зрозумієш. Артилерія українська била по приватному сектору. А ми були там…. А коли йшли, бачили спалах – значить там снайпер, то всі відразу лягають на землю. Ніхто помирати не хоче. І всі лягають.
Мова його збивалась, говорив досить швидко та по нетверезому трохи невиразно.
– В нас снайпер український трьох наших пацанів поклав. А знаєш, що ми йому за то зробили? Ми з пацанами. Його більше ніхто по кусках не зміг зібрати… Міну поклали. Вирахували його “льожку” звідки він “бив”, і поклали там міну. Я не знаю той, чи не той, хто по нам “бив”. Я не знаю хто там підірвався. Але ми всі бачили той вибух.
– І того дерева більше не існує… От розумієш? От ми, руські пацани, необстріляні, і нас туди посилають. В гражданській формі, типа ми миротворці. З паспортами, “воєнниками”, зброєю. А на нас біжать такі самі, як ми, пацани, українці. Такі самі необстріляні. І в кожного свій наказ. Нас послали, як миротворців, нам що обіцяли? Компенсацію. А знаєш що дали?

Тут він ліву руку поклав на згиб правої і підняв сю конструкцію догори промовляючи: “от що нам дали!”.
Дорога з’єднує і роз’єднує. Мені пора виходити, йому далі. Я вийшов, а мій випадковий подорожній поїхав в невідомість ночі.

Іду, а перед очима моїми – його очі – сухі людські, дійсно людяні очі, які, здається, ніколи не зможуть плакати, бо пролили вже всі сльози, як по своїх, так і по чужих, таких самих необстріляних пацанах, яких вела на смерть наказлива воля людей…

За що вела?  Якщо мій попутник правду розповідав, то задля чого вела? Чи мо`, задля кого?….
Ярослав Копельчук