Дмитро Пуха: Перезавантаження та/або перевантаження

25 жовтня 2020 року відбудуться місцеві вибори. Більшість в Україні обиратимуть нових голів міських, сільських і селищних рад. Але ці вибори теж передбачають перші вибори до рад в об’єднаних територіальних громадах за оновленим виборчим законодавством. Також в частині Чернігівської області одночасно відбудуться довибори в Раду – проміжні вибори народного депутата України в скандальному одномандатному виборчому окрузі № 208.

Популістські партії лівого спрямування покладають великі надії на свого виборця для укріплення політичного впливу. Ба більше, можна сміливо стверджувати, місцевий рівень влади дозволяє безпосередньо мобілізувати прихильників для масових акцій та заходів у великих центральних містах і в столиці. З іншого богу, не втрачають позиції праві партії в Україні, які мріють про відновлення політичного балансу та чекають реваншу після останніх парламентських виборів. Тому в Україні після офіційного старту виборчих перегонів почастішало, під виглядом боротьби з ГРВІ, закриття міст, масова ізоляція населення та заборони пересування, повністю відмінено зупинку потягів на посадку.

Мітинги проти ініціатив чинного президента України свідчать про вагомий протестний потенціал правих сил, але не становлять реальної загрози для рейтингу шостого президента, ні для стабільності в суспільстві. Однак, якщо зіткнення між активістами, волонтерами, групами фізичного тиску і співробітниками правопорядку приведуть до реальних жертв, це призведе до спалаху радикальних настроїв і посилить протестний рух, як з боку лівих сил, так і з боку українських патріотів і ветеранів. Викреслюючи “червоні лінії”, політичні опоненти президента поступово звужують йому дорогу і чекають від глави держави необережних і жорстких дій, необачних рішень, нездійсненних обіцянок або поступок.

Лівоцентристи разом з популістичними радикалами виходять на вибори з гаслами “боротьби з олігархами й українцями”, праві виходять на захист своїх конституційних прав. Насправді більшість планують домогтися поступок від президента, демонстрацією можливостей “творчого насильства”, здатного похитнути його авторитет як лідера, який вміє впливати на політичну ситуацію в країні і має лобі більшості в парламенті. Поступово, вибори за виборами, привести до влади “кращих людей”, “політично сильних” на відміну від нинішнього “слабкого” складу Верховної Ради.

Націоналізм стає все більш популярним у США та Європі. В Україні націоналізм мало поширений – не історичне і не традиційне явище. “Правильним людям” дозволили такими бути корумповані політики, яким потрібні були ланцюгові пси для великого політичного полювання. Нашийники перетерлися, пси зірвалися. Прийшов час збиратися у зграї. Тільки ватажків багато, і м’яса не вистачає. Кістки, вже, не їмо.

Остання хвиля зарубіжної міграції винесла паростки сучасного “українського націоналізму” в країни постійного перебування. У свою чергу, події в Україні та їхні дійові особи дозволили зробити населенню Європи певні висновки. Зокрема щодо радикальних політичних угруповань, які хизувалися перед суспільством програмними тезами і цитатами, запозичених у музейних експонатів. Акції, мітинги, демонстрації, марші, погроми, розбої, побиття також були гідно оцінені.

Для української діаспори стало модним з’являтися на публіці з символікою, використовуваною сучасними націоналістами України, вшановувати історичних особистостей, що стали “іконами” сьогоднішніх радикалів, виконувати націоналістичні пісні для любителів української культури. Всесвітні українські організації запрошували представників націоналістичних формувань на свої конгреси і з’їзди, а наступного дня на зустрічах з офіційними особами європейських держав вимагали “поважати і любити Україну”. Все це успішно доповнювало формування іміджу України в міжнародному співтоваристві. І ставлення до цього подавалося в рамах “національного колориту”: десь між “вишиванкою” і “писанкою”.

А далі “щось пішло не так”…

25 травня, 2018 рік, центр Європи. В Празі другий день відбувається Перший Національний Український Конгрес, учасниками якого є виключно громадяни України. У країні, яка користується популярністю у трудової міграції з України, висадився “десант” з понад сотні зацікавлених громадян України й одного громадянина США. Порядок денний Конгресу був більш ніж актуальним: політична ситуація на батьківщині, вибори президента, об’єднання політичних сил для боротьби за владу. Рішення Конгресу відповідні: Верховна Рада України нелегітимна та дисфункційна, Міністерство внутрішніх справ України як прямий спадкоємець більшовицьких ЧК та НКВС злочинна організація, Генеральна Прокуратура України та її підрозділи, зокрема Військова прокуратура України злочинні організації, Конгрес як альтернатива прямого народовладдя. “Вільна” преса та „українські“ ЗМІ рішення Конгресу трактували по своєму: “все в Україні нелегітимне”, „влада буде захоплена Конгресом і новою армією“, „діаспора п’ятою колоною“, „націоналізм – державною ідеологією“.

Після повернення на батьківщину всі повинні були почати шити нові відзнаки і збирати гроші на „свого“ президента. Націоналісти обіцяли об’єднуватися і відкрити табори з військово-політичної підготовки для громадян. “Національним колоритом” зарябило в очах навіть у столиці Києва.

Європейці і не тільки, стали уважніше ставитися до інформації з української теми. Завдяки інформаційній війні та гонитві інформаційних подій, український націоналізм програє на багатьох аспектах: пересічним громадянам не симпатичні ідеї, які в підсумку так чи інакше повинні привести до гармонії у суспільстві. Більшість населення вважає, що націоналізм не дає їм стабільності, а тому він одягнений у однострій кольору хакі і вживає імператив.

Перенесемося за океан. Південна півкуля. Українська громада Бразилії статечна, осіла, трудових і випадкових мігрантів з історичної батьківщини немає – далеко і невигідно. Однак керівник бразильських українців входить до керівництва Світового конгресу українців, яке неодноразово відвідувало країну з дружнім візитом та різною українською історичною атрибутикою. Були проведені навчальні курси всім бажаючим з правильного трактування української історії, культури, ідеології, символіки, кухні, політики, економіки. Бразилія далеко-але ми разом!

25 травня, 2020 рік, пропрезидентська демонстрація в Сан-Паулу. Серед інших державних прапорів гордо майорить червоно чорний стяг з володимирським білим тризубом в середині.

Реакція виявилася несподіваною: місцева преса підхопивши російську професійну пропаганду разом з місцевим об’єднанням “Judeus pela Democracia” звинуватила групу підтримки президента в пропаганді “неонацизму”. А як-же курси “україністики”, візити “першого з діаспори”, конгреси і з’їзди? Когось із місцевих аборигенів, виявляється, не пустили на фуршет?

Що в такій ситуації відповідати українським дипломатам своїм колегам з МЗС Бразилії? Та все просто – вимовити чарівні слова “хлопці, це ж провокація” або “А ми не винні, нас тут не було, прапор – і не прапор”? Стоп. Знову щось пішло не так: Посол України в Бразилії в інтерв’ю бразильській версії телеканалу “CNN”, сидячи під Тризубом – Державним Гербом України і тримаючи на столі синьо-жовтий прапорець, пояснив, що червоно-чорний прапор – це прапор, під яким українці в роки Другої світової війни боролися, як проти комуністів, так проти нацистів, а тризуб є символом українських князів ще з Х століття.

Однак, послу пояснили, що місцеві читачі вже “погуглили” і з’ясували, хто такою символікою розмахує і за яких обставин. А ще, що ця символіка “екстремістського” характеру має відношення до організації, яка офіційно заборонена у “великого друга” Бразилії.

Повернемося до Європи, відчуваєте глобальний характер теми?
Португальська громада українців менш спокійна, менш осіла, трудові і випадкові мігранти сюди залітають регулярно, але трохи і газети читати люблять, особливо коли там пишуть про українців. А в цей час португальська преса підхопила естафету, найбільша ліва преса Португалії “Público” розтиражувала роздуми невідомого журналіста про шляхи розвитку сучасного націоналізму, згадали про успішно розтиражований елемент іміджу України – “радикалів-націоналістів у вишиванках”. З точки зору ангажованих експертів, в українських націоналістів є всі можливості взяти планку “нацизму” або “неонацизму” щодо сучасного розуміння цього явища. А на території Української держави, як доказ її демократичного шляху розвитку, існують умови для вирощування майбутніх “нацистів” і “неонацистів”.

Місцевий блогер-депутат і „борець з надуманим расизмом“ вивчив уважно ситуацію в середовищі української діаспори, зіставив з подіями на їх історичній батьківщині, послухав думку сусідів і виступив із застереженнями про “нацистів в українській громаді” Лісабона. З його точки зору, таке має місце бути. Представники українців Португалії за допомогою своїх волонтерів з’ясували, що все це провокації, поскаржилася послу, Надзвичайний і Повноважний посол поскаржилася в МЗС України – публікації на шпальтах лівої преси Європи створені „прокремлівськими маргіналами“ і порадила усім дотримуватися карантину.

Світовий конгрес українців у період епідемії коронавірусу створив “спеціальну комісію” з надання допомоги всім українцям і тим, хто себе таким вважає. Під час цієї антикоронавірусної місії молодіжної організації СКУ – СКУМО було доручено поскаржитися на вільну європейську пресу в різні структури Європейської комісії (їх досить багато) з приводу звинувачень у “нацизмі” і “неонацизмі”. Представник СКУ як СКУМО виступив з сонячної Молдови з сенсаційною новиною (гідною його “верховних вождів”): вільну пресу Європи “скупив на корені кремль”, і насправді статті про “нацизм” спрямовані “проти європейських країн і їх громадян”. Нічого дивного, як свого часу не побачили різниці між: “перезавантаження” й “перевантаження”. Імідж України й українців в “умілих” руках заокеанських менеджерів набуває суперечливого і нав’язливого характеру, з тенденцією перерости з “національного” (державного) або “національний” (етнічний) в “націоналістичний”. А там далі, хто його знає, може авторам гучних статей не потрібно буде вносити правки в тексти і виправдовуватися за непорозуміння нюансів української дійсності.

Насправді несистематизованим “вільним радикалам” епохи коронавірусу не цікава діаспора. Тим більше проблеми трудових мігрантів, які зробили для батьківщини (про обсяги щорічних валютних надходжень трудових мігрантів можна дізнатися в МЗС України) незрівнянно більше, ніж натовпи безробітних волонтерів, взутих у кітелі з крамниць „Мілітарі“ або гуманітарної допомоги, що очікують „на хліб з салом“ від партійних босів, і друзі Великого конгресу, що вивчають дистанційно на диванах соціально-політичну обстановку на історичній батьківщині, очікують чергового “сектантського” з’їзду, на дозвіллі ведуть „партизанську інформаційну війну”, обливаючи один одного брудом в соціальних мережах. Єдина системна теза про важливість вирішення проблеми трудової міграції містилася в програмі Всеукраїнського об’єднання “Свободи” на зорі “революції гідності”. Але сьогодні трудова міграція мовчазно не сприймає політичні постулати родичів, бо переповнили оселі байдужих. Немає бажання, часу і користі.

Так, дійсно, щось пішло не так, як планувалося керівною верхівкою Світового конгресу українців. У період правління п’ятого президента України та за пособництва СКУ імідж України формувався за принципом суміщення несумісного. Випинаючи певні сторони та особливості розвитку суспільства, архітектори сучасної України загралися з окрасою фасаду. Міжнародне співтовариство бачить українців і їх батьківщину через призму свого світорозуміння і ментальності, а це часто дуже не збігається з думкою ідеологів нової України, та й не зобов’язана збігатися. Вільний від дійсності і від свого народу популізм дуже недобрий попутник демократії. Тим більше, коли широку громадськість з усіх боків кордонів намагаються переконати в тому, що в українському випадку – популізм в націоналістичній обгортці  повинен стати невід’ємною частиною влади, суспільства і людини.

Дмитро Пуха, Берлін

Цікаво читати: Аскольд Лозинський: Сибірський центр української культури ліквідовано