Випадкова сповідь

Правдива історія. 1 січня 2020 року. Вечір. Москва, станція Жовтнева. Чекаю на автобус. Підходить нетверезий, сухенький такий хлопець. Почав говорити зі мною – нормальна ситуація, коли чекаєш автобус. Час коротає хто як може. А от то, що він розказував… жах.

Говорили іноземною російською. Каже що з України, з Луганська. А коли почалася війна, то він попер воювати – за ЛНР.
Питаю: – за ідею? – Нє…
– За гроші? – Нє…
– А чого тоді? – Бо я отморозок… Отака пряма відповідь мене здивувала. Далі більше. Каже, що вони всі відморозки – це про українців, що пішли проти України.

“Нармальних там нєт, адзні атмарозкі, там адні ру СС кіє! С русскімі зарплатами. Украінцев практічеські нєт. Адні россіянє!”.

 “Ти поймі – ми атмарозкі. Нам пріказалі – ми прьом і п*й на всьйо! Спєцназ навсіґда!”. І показав наколки. Вже підійшов автобус, хочу його спихатись, але він лізе за мною в автобус, хоч йому на інший. Вже кричить на весь автобус “Я маґу чєлавєка однім пальцем убіть – хочешь докажу?” – Ні, дякую. Тоді він розповів про свого кращого друга, який він гуморист великий.

Отаку історію розповів. Їхали вони кудись в автобусі, там двоє дідусів якісь дрібні копійки рахували. То отой друг підійшов до дідів, забрав в них ті нещасні копійки (близько ста карбованців), вилупився на них й каже ” І что ви мнє сдєлайетє?” А далі зареготав. І розповідач теж на весь автобус регоче, який гарний жарт розповів… Питаю чи віддав він дідам гроші? Нє, не віддав, собі залишив. А потім оцей відморозок заплакав… Каже, мати в Україні, в тій частині Луганщини, яка непідвладна отаким відморозокам. Каже, що не бачив її зо п’ять років, і не знає, що сказати, як побачить.

“Вот чьто мнє йей сказать? Упаду на калєні і всьйо. Нє знаю, что йей сказать, как об’ясніть, что єйо син проста атмарозок!”

Виходжу раніше від своєї зупинки, щоби не бачив, де моя. Йде за мною! “Проведу!” – каже. Мені ця вся ситуація ніяк не подобається. Вулиця, ніч, пів на дванадцяту, темно та нікого. Що він, цей відморозок хоче? Сповідатись? Залізти в душу? Показати, як уміє одним пальцем людину вбити? Кажу, що мене мама дома чекає, вечеряти, святкувати Новий рік. І чухнув пошвидше. Майже біг.

Коли озирнувся, побачив – стоїть він посеред Ленінського проспекту, просто посеред дороги. Машини його об’їжджають, сигналять, а він просто стоїть. Одинокий відморозок в чужій країні серед чужих людей, пропаща, ним самим, загублена душа.

Не знаю, що з ним було далі, та й не хочу знати. Прийшов додому й задумався. Люди! Бережіть своїх матерів і не зраджуйте Батьківщину, бо будете також боятися з матір’ю зустрітися. Станете просто на роздоріжжі, і ніхто не зупиниться спитати, що в тебе сталось? Бо на вас навічно тавро – відморозок. Бо в нікого немає ні розуміння, ні співчуття до відморозків.

Ярослав Копельчук