Ярослав Копельчук: Місце вічної тиші

Мандрівки залишають вас без слів і лише потім перетворюють на оповідача.

Ібн Баттута

День перший

3 серпня 2021 року я вирушив з Москви, щоб на ранок 4 числа бути в Петрозаводську. Зі Східного вокзалу, на якому до того, ще ніколи, не був і про який дізнався, коли купляв квитки…
Дорога – ціла ніч.

В кінці дороги мене чекали два Олександри. Ще на під’їзді були довгі кілометри лісних масивів, без хат і людей…

“Як мало людей. Це погано”, – сказав сусід по купе з Воронежу. “А я вважаю що це добре. Хоч десь, ми, люди ще не сплюндрували вщент природну спадщину Людства”, – відповів я.

І задумався над тим, якщо ми чогось не бачимо, то це не означає, що його немає. Ми не можемо бачити людей, що лежать в землі. Але до того ми ще дійдемо, і це буде завтра.

Ми – це два Олександри й я.

Нарешті ми вже на набережній Онєжського озера. Дивимось на його безкрайність та розмовляємо про вічне – історію, спадщину, трагедії.

Петрозаводськ засновано в 1703 році по наказу Петра I, тодішнього очільника Російської імперії, задля заводів, на яких мало вироблятися те, що потрібно насамперед для війська. В той час йшла війна з Швецією.

Відразу, після такої інформації, в моїй уяві постала постать Івана Мазепи, який в ті самі часи зробив свій та наш, український, історичний вибір в тій війні…

На Петрозаводськ впала темрява, і місто заснуло, і ми разом з ним…

День другий

Ранок найбільш не улюблена пора дня для мене. Та й для багатьох, і то є факт. Довга дорога до нашої спільної мети, до місця, де навічно застиг мовчазний крик невинно убієнних.

Сандармох. Певно всі люди бували в лісі. Пам’ятаєте як там? Десь ухне сова. Десь зайчик стрибне, гілочку зломає…

В урочищі Сандармох вічна тиша. Я тут вдруге, вперше був в 2018 році. Тоді було так само, тільки на відміну від сьогодні – було безліч метеликів, які немов людські душі загублених звіролюдиною літали, сідали на дерева, які так багато бачили та так мало нам розказують.

Якби ж ми та й не загубили в собі оті уміння наші предковічні, та розуміти мову дерев… А може, якби ми не загубили оті уміння, то й такого людинозвірства б не було.

Координаційний Ресурсний Центр

Та куди нам до мови дерев, ми часто людської мови не розуміємо.

Хіба ми розуміємо один одного, розмовляємо по людські одне з одним?

Координаційний Ресурсний Центр

Мені завжди було дивно, чому люди йшли на розстріл, чому не пручалися, не кидалися грудьми на зброю, на вбивць… Бо ж вмерти в бою, краще ніж просто бути убитим, хіба ж не так?…

Координаційний Ресурсний Центр

Їх, жертв Великого терору, роздягали зовсім, дротом скручували руки-ноги, забивали в рота кляп, як дрова кидали в кузов машини і везли в глухі ліси, аби там – стратити…

Сандармох

Людей багато. Ось польська делегація, ось німецька… Багато машин з посольськими номерами.

Та не було дипломатичних автівок Посольства України в РФ, що дивно та гірко до сліз. Та тут можна плакати. Таке тут місце, тут люди вмирали, тяжкою, мученицькою, пекучою смертю вмирали, довго та тяжко конали…

Ми маємо пам’ятати та пам’ять цю нести по світу, щоб знали, щоб не забували… ніде, по всій землі, щоб ніколи більше…

Зібрались громадські активісти. Не так нас багато, як ото було колись, до війни, що чорним лихом гуляє на східній частині України.

Колись автобус приїздив з самого Києва, повний людей. А сьогодні навіть українські дипломати не можуть приїхати.

От чому так? Відповіді немає. Тут взагалі немає відповідей. В цьому місці одні запитання. Навіть карельський історик Юрій Дмитрієв, який фактично присвятив все своє життя Сандармоху, й той мовчить – бо вже п’ятий рік сидить у в’язниці за те, що волав до людей про злочини влади під час Великого терору. А з тюрми багато не скажеш…

Тут можна говорити, й кожен мав змогу сказати своє слово, своє враження чи бачення. Організовувала і вела захід Лариса Скрипникова, яка їздить сюди не один десяток років, й збирає людей з різних усюд.

Ще були пан Андрій Литвин, який незламно, багато років несе українське Слово та український Прапор, і не тільки в переносному сенсі,

Сандармох

пан Олександр Петренко, який роками підіймає українську журналістику (та й не тільки) на теренах РФ.

CRCMedia: Закордонні українці у Сандармоху вшанували жертви радянських репресій

Мало таких людей, але є. І поки діє їх приклад, голос замучених страдників Сандармоху, як і мільйонів інших, незнаних нам, буде відлунюватися по всьому світі. Ці люди своїм прикладом незламної волі вселяють надію та натхненність до праці, до боротьби, до життя…

Координаційний Ресурсний Центр

… ми прочитали імена всіх відомих нам українців, що тут загинули. Читали вірші митців Червоного ренесансу, які тут масово знищені.

Сон Святослава
Я бачив сон. Важенних перел град
На груди сипали мені, старому,
Вдягали в довгу чорну паполому,
Давали пити не вино, а чад.

Я зір будив — обводив кругогляд
І відчував крізь димку нерухому,
Як обсипався дах княжого дому,
Як крякав крук і як клубочивсь гад.

О, що за туга розум мій опала!
Яка крізь серце потекла Каяла,
Що за чуття на серце налягло!

Ніч місячна кругом, така студена,
Антена гнеться, як струнке стебло,
І чорний день десь дзвонить у стремена.

Микола Зеров, 23 квітня 1931

День третій

Додому. Сьогодні третій та крайній день моєї подорожі в Республіку Карелія – мого паломництва до Сандармоху.

Петрозаводськ. Світанок. Старі будинки, майже всі дерев’яні, багато дерев і чисте свіже повітря, якого так не вистачає на Москві.

Хай куди чи не хоч, та треба повертатися. Час збігає швидко, особливо коли поруч не чужі, цікаві люди.

Велика подяка двом Олександрам без яких я тут би не був, за їх гостинність, відвертість та родинне відношення.

Та вже “час додому… пара”.

Вокзальна площа. Потяг. Дорога.
Добре коли в тебе є дорога. Особливо, коли та дорога – додому.

В тих, хто лежить в землі Сандармоху, немає доріг. Але вони можуть продовжувати свій вічний шлях з уст до уст, від серця до серця.

Отчизна
Моя отчизно! Знаю я, тобі
Судилась крізь війну в віках дорога.
Ти Бога бачила, такого Бога,
Що віти опустилися в журбі.

Ще колії татарської гарби
Лишилися і з полум’я грізного
Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,
Поглянь, горить на степовім горбі.

Так, од могил земля наша горбата…
О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!
На переможцях скрізь печать проклята.

Он на бурхливім небі знак страшний.
То крові з хмар напухнув хрест гігантський:
Не вийти з бід країні цій селянській.

Марко Вороний