Мирослава Барчук: Дозвіл на хамство

Мирослава Барчук
Фото: Мирослава Барчук

Те, що ми називаємо політичною культурою, нерозривно пов’язане з горизонтом допустимого в суспільстві. Тобто замовники — це ми самі.

Уже кілька днів моя інформаційна бульбашка у фейсбуку обурена тим, що речник ТКГ в Мінську Олексій Арестович на прохання писати робочий пост українською мовою відповів матом. “Пошел на **й. Так понятнее?”, — відповів Арестович користувачеві. Сам Арестович чітко знає, точніше безпомилково вловлює політичним нюхом, що він може це робити безкарно і навіть заробляти бали у певних середовищах. Спробую пояснити, як це працює.
І почну з двох історій. Точніше з двох метафор: набитої маршрутки і снігового полону.

Отже маршрутка
Років десять тому я сіла в переповнену київську маршрутку. Набиту до того, що жінка, яка звисала зі сходинок, кричала: “милєнькіє, потесєнітесь, ну чуточку”, а тим часом старий розбитий “Богдан” вже набирав швидкість. Мені чудесним чином вдалося сісти біля водія, але навіть не на сидіння, а на коробку двигуна, покриту килимом. За хвилину через мене почалася передача грошей, “девушка, передайте”, “візьміть” або просто тицяння грішми в плече. На п’ятій хвилині я побачила, що водій лівою рукою тримає біля вуха мобільний, а в той час, як правою відраховує решту, кермо притримує коліном. Я зрозуміла, що, заплативши за проїзд у цьому пеклі, я ще й працюю кондуктором для камікадзе. І зробила те, що вже десять років згадую як найцікавіше власне соціальне дослідження. Відмовилась передавати гроші.

Водій не реагував, він навіть не перервав телефонної розмови. Зате пасажири… Буквально за кілька зупинок люди, які висіли на поручнях, затиснені ніс до носа у задусі автобуса, обрушили усю свою злобу на мене. На мої аргументи про нехтування їхнім життям і здоров’ям, про те, що я не зобов’язана бути кондуктором, а його відсутність незаконна, про нашу гідність, про те, що вони мають право на людські умови в транспорті і не повинні миритися з таким хамським ставленням, відповідь була одна — агресія щодо мене. “Ти дивись, принцеса яка, то їздь на таксі, а тут правила такі і не тобі їх встанавлювать”, — кричала мені та жінка, у якої поли плаща, затиснені дверима, розвивались назовні, як войовничий прапор. Коли дід на сусідньому сидінні замахнувся на мене своєю палицею, я протиснулась крізь тісні ряди співвітчизників і вискочила з маршрутки під їх переможні вигуки.

Сніговий полон
Місяць тому, коли наше село на Київщині накрив снігопад, ми опинились у сніговому полоні. Якась молода мама написала в сільській групі у фейсбуку, що нову місцеву владу обрали, податки платимо, а нічого не змінилося. За три дні трактор так і не відчистив сільську дорогу, і вона не може вивезти хвору дитину у лікарню, бо машина грузне у півметрових снігових заметах. У відповідь уся лють і гіркота раптом спрямувалась не проти місцевої влади, а проти цієї жінки. Буквально за кілька годин її загнобили коментарями “сама бери лопату і чисть”, “як на машину гроші є, то сама заплати трактористу”, “та які там податки ви платите” і просто брутальною лайкою. Серед десятків подібних голосів я помітила лише дві-три репліки на підтримку вимог до сільради. Тобто люди найгостріше зреагували саме на спробу відстояти законні права громади. Ось такий соціокультурний феномен, який нагадав мені історію з маршруткою.

Це ми виставляємо або не виставляємо червоні прапорці для влади
Ці два приклади, якими можна проілюструвати явище стокгольмського синдрому, я згадала не даремно. Те, що ми називаємо політичною культурою, нерозривно пов’язане з горизонтом допустимого в суспільстві. Тобто замовники — це ми самі. Це ми формуємо той невидимий, але усім зрозумілий і усіма відчутий дозвіл на певні еталони поведінки. Це ми виставляємо або не виставляємо червоні прапорці для влади.

І тому Арестович знає, що його хамство буде прийняте більшістю і навіть спрацює в плюс в його середовищах. Тому депутат ОПЗЖ Ківа, прямо в парламенті матюкаючись на журналіста Данила Мокрика, був упевнений, що інші журналісти, які стояли поруч, проковтнуть це і промовчать, бо для них це — в горизонті прийнятного. Кілька років тому те саме відчував народний депутат від БПП Барна, пославши журналіста на три літери просто перед камерами колег в кулуарах парламенту. Тому прес-секретарка президента Мендель, може штовхати журналіста, не виходити на брифінги, не давати коментарів загальнонаціональним телеканалам, але раптом дати велике інтерв’ю блогерці.

Тому, наприклад, міністри і топ-чиновники можуть обирати: ходити чи не ходити їм на ефіри, де немає теплих ванн. Відповідати чи не відповідати на питання журналістів. Вони відчувають цей невисловлений суспільний дозвіл не приходити, не звітувати і не відповідати. Вони знають, суспільство не зобов’язує їх до цього. Їхня впевненість — це впевненість водія набитої маршрутки або голови ОТГ, що люди змиряться і сприймуть сніговий полон або набиту маршрутку без кондуктора як необхідне зло. Або навіть захищатимуть його.

Колись на одному економічному форумі я запитала Стівена Сакура, ведучого HARDtalk на ВВС, як їм вдається витягати британських політиків на такі жорсткі розмови і чи часто їм відмовляють в інтерв’ю? Він здивувався: “They wouldn’t dare!” Вони б не посміли.

Ось, здається, в цьому головний ключ. Вони б не посміли. А наші сміють. Бо суспільство їм дозволяє.

За матеріалами: Рух “За мову”

 

Цікаво читати: Підписано Меморандум про співпрацю між Міжнародною неурядовою організацією “Координаційний ресурсний центр” (КРЦ) та Представником Урядового уповноваженого