Олек Пікулські: Фронт – новий, поле битви – вічне?

Розглянемо події конфлікту, який прийняв глобальні масштаби, в контексті фактів.

“Автокефальна церква” в сучасному розумінні є помісна православна церква з визнаній за нею територією (у межах національно-державних та адміністративних кордонів), на якій, згідно з канонічним правом, не повинні діяти інші помісні церкви. Право надання (набуття) автокефалії, як і сам зміст терміна “автокефалія” в Православ’ї має статус-кво, тобто остаточно не визначено. У 1993 році було досягнуто лише принципову згоду про Всеправославний процес надання такої. Автокефальна церква не є ні ієрархічно, ні адміністративно частиною іншої православної церкви.

Сьогоденна ситуація в православній релігійній сфері – перехід в активну, якісно нову фазу критичної маси невирішених проблем,що накопичилася за кілька десятиліть. Процеси системної дезінтеграції, здобуття незалежності новими державними утвореннями, глобалізаційні процеси, домагання міжнародних відносин на геополітичний характер серйозно змінили суспільство, в тому числі його релігійну складову. Події, що розгортаються, в повній мірі відносяться до «великої політики» і мова в даному випадку далеко не тільки про Україну і не тільки про “церковну проблему”.

Одним з найсерйозніших зол сучасного християнства є етнофілетизм – підпорядкування церкви національно-політичним інтересам та ідеологіям (засуджений як єресь на Константинопольському соборі в 19 столітті). Сучасні світські держави намагаються використовувати церкву як політичний інструмент для досягнення суто меркантильних цілей, роблячи її агресивною і створюючи напруження в суспільстві.

Церква не відсторонюється від народу і актуальних проблем, які реально переживають люди, суспільство і держава. Але втягування в складову геополітики, “національну безпеку” суперечить покликанню церкви.

Ідея помісної автокефальної української церкви – продукт греко-католицької (уніатської) опальної ідеології середини 20 ст. Через півстоліття криза радянської державної системи та ідеології призвів до відродження греко-католицизму і автокефалистських релігійних громад на території України, коли громади Української православної церкви вперше опинилися в центрі гострого міжконфесійного протистояння і зіткнулися з неконституційними діями місцевої влади.

Відразу після здобуття Україною державної незалежності загострилася боротьба за церковну незалежність. На тлі “прогресивної української ідеології” Українська православна церква Московського патріархату все більше видавалася анахронізмом, “чужорідним тілом” в українській нації і державі.

Уніатський проект в православній версії був прийнятий в якості державно-політичної стратегії. Концепція помісної Української православної церкви визначала її “незалежною церквою в незалежній державі; отримана автокефалія зміцнить єдність православ’я, ліквідує автокефальний розкол; дозволить протистояти уніатській і католицькій експансії; служитиме примиренню та встановленню згоди між ворогуючими віросповіданнями, згуртування всіх національностей, що проживають на Україні, і тим самим внесе внесок у зміцнення єдності всього українського народу”.

Президенти Української Республіки (світського, за конституцією держави) активно підтримували боротьбу за отримання автокефалії. Зверталися в Московський патріархат, в Константинопольський. Однак, амбітність предстоятеля Української церкви дисонувала з його діяльністю і призвела до кризи і конфлікту між Церквами. Після фактичного позбавлення сану і відлучення від церкви предстоятеля, керівництво України сприяє створенню Київського патріархату з «технічним» самопроголошеним митрополитом “в законі”. “Київський патріархат” не був визнаний жодною з канонічних церков, у тому числі Константинопольським патріархатом.

Підсумком розколу стало одночасно існування паралельних церковних структур: Української православної церкви (канонічної, духовно пов’язаної з Російською православною церквою) і Української православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП) (неканонічною, тимчасово об’єднаною з “розкольницькою” і невизнаною Українською автокефальною православною церквою – УАПЦ).

Офіційний Київ і керівництво УПЦ КП продовжували реалізацію триступеневої схеми “подолання розколу в українському православ’ї”: об’єднання УПЦ КП і УАПЦ – визнання нової церкви Вселенським патріархатом в Константинополі – надання автокефалії української помісної церкви» і неодноразово зверталися в Константинопольський патріархат (як до єдино можливого) з приводу надання УПЦ КП автономії на ґрунті об’єднання всіх українських церков, причому з правом Константинополя впливати на призначення глави такої церкви.

Революція Гідності і епоха Перманентної української реформації в умовах міжнародної напруженості каталізувала “українське церковне питання”. Новий президент України з перших днів перебування на посаді заявляв про намір добитися повної незалежності Української церкви від Московського патріархату і навіть більше того, Україні потрібна церква “незалежна від Риму, від Москви, від Константинополя». Але не від Києва, “хто платить гроші, той і замовляє панахиду…”

Президент України заявив, що влада не буде втручатися у внутрішні церковні справи і не дозволить іншим цього робити, тому парламент України виніс на порядок резонансні законопроекти, які створюють умови для створення та діяльності “єдиної помісної церкви” і можливості обмежити незгодних після отримання визнання нової церкви. Що, на думку президента, посилить права і свободи громадян, і зміцнить зокрема релігійну свободу і міжконфесійний мир.

Президент України особисто звернувся до керівництва всіх православних конфесій країни за схваленням проекту. Крім канонічної Української православної церкви (їй автокефалія по суті не потрібна і нема в планах об’єднання з ким-небудь), всі інші – невизнані церкви схвалили. Правда, переважна більшість інших помісних церков православного світу прямо висловилися проти цієї ініціативи. Усвідомлюючи неоднозначне ставлення громадян до «українського церковного питання», влада не ризикнули провести референдум, який дозволив би зробити “народу-богоносцу” свій моральний вибір, не обмежений політичною волею і новими ідеологемами.

Навесні 2019 року офіційний Київ звів бажану автокефалію в ранг забезпечення “незалежності та національної безпеки” і оголосив про бажання Константинопольського Патріархату “взяти на себе ініціативу відновити єдність православних віруючих України з кінцевою метою подарувати українській церкві автокефалію”, чим урочисто відкрив “3й Український фронт”. Президент тоді заявив: помісна церква завжди була його програмним пріоритетом (майже як “безвіз”). Пізніше він озвучив думку команди менеджерів церковного проекту: “Ми сповнені рішучості покласти край протиприродному і неканонічного перебування більшої частини нашої православної громади в залежності від російської церкви”.

Після Революції Гідності на території України, а ще більше на міжнародному рівні стали активно здійснювати “громадську дипломатію” західно-діаспорні організації (позиціонують себе як об’єднана всесвітня координаційна рада українського етносу), що фінансуються опосередковано через традиційні українські емігрантські кредитні спілки Держдепартаментом США. З повної згоди влади України вони, по суті, замінили Міністерство закордонних справ і виступали адвокатом на громадських засадах від імені президента і держави, лобіюючи, в тому числі, створення єдиної помісної церкви та забезпечуючи підтримку проекту греко-католицькою церквою.

Проекуменічний альянс греко-католиків з православним Київським патріархатом виправданий сучасними реаліями. Традиційно православна церква протистоїть протестантської та уніатської експансії, але в умовах кризи українське православ’я стрімко втрачає свою конкурентоспроможність перед більш сучасними і прогресивними проектами Української греко-католицької церкви. “Українське питання” дозволяє УГКЦ успішно співпрацювати з владою та православними конфесіями України у досягненні балансу інтересів, які частково мають одну природу.
УГКЦ соціально молода і політично активна церква, що має сильне лобі в українській діаспорі. Процес відродження і підйому УГКЦ виявився настільки інтенсивним, що багато чого вже стало вислизати з орбіти політики Ватикану щодо уніатів. Рим боїться надмірного посилення націоналістичної тенденції в уніатстві і не бажає доводити до логічного кінця ідею уніатського патріархату. На тлі “співпраці” з православними-автокефалістами такий гібридний “патріархат” може розвиватися не за католицьким типом. Звідси прагнення до збереження роздрібненості окремих уніатських єпархій і не допустити їх повного об’єднання під одним главою УГКЦ.

Західно-українське діаспорне лобі успішно захищає УГКЦ перед Римом та підтримує зв’язки УГКЦ з націоналістичними політичними рухами, завдяки щільному альянсу з якими, реанімація унії стала можливою в кінці ХХ століття. Сьогодні логіка унікального українського націоналізму, заснованого на абсолютній незалежності, працює проти Риму. Приналежність до католицизму для галицьких націоналістів важлива не в релігійному аспекті, а виключно в політичному – як атрибут причетності до європейської цивілізації, європейській єдності. І в той же самий час як антитеза “православній” Москві.

Після зустрічі з президентом України та послом США в Україні глава Української греко-католицької церкви заявив, що греко-католики сприймають рішення про автокефалію “з позиції пошуків єдності не тільки всередині православ’я в Україні, але, окрім того, з позиції пошуків Єдності всієї Христової Церкви” і “позитивно оцінює всі зусилля для можливого визнання єдиної православної церкви України з боку Константинопольського патріархату”, тому що це “виведе з ізоляції” УПЦ КП та УАПЦ. А також наголосив, що це лише “перший крок” на шляху відновлення єдності між УГКЦ та православними.

Українські греко-католики, солідарні з думкою предстоятеля Київського патріархату Філарета про те, що існуючий поділ українських православних – один з джерел збройних подій на сході країни і дозволяє “агресору” впливати на них за допомогою “чужої церкви”. Москва хоче створити в Україні хаос: направити одні політичні сили проти інших, одну церкву проти іншої, і тому саме вона хоче розпалити релігійну ворожнечу, щоб не було консолідації. Незалежна держава з незалежною церквою (“ні від Москви, ні від Константинополя, ні від Риму”) не буде “терпіти на своїй території велику церкву, яка служить інтересам іншої держави” і “виступає проти інтересів свого народу”.
Релігія надає людині право вибору, конфесія надає людині можливість реалізувати цей вибір, церква створює умови для реалізації. Однак, сучасне суспільство розвивається в світі, який з кожним роком ускладнюється світськими, мирськими умовностями, які мають характер “продукту” – користь відкривається тільки після прийняття або неприйняття таких.

Перед православними християнами на догоду політичних інтересів, ставляться аж ніяк не релігійні умови. Вони свій головний вибір вже зробили. Амбіційність церковних і державних лідерів в прагненні піднести себе до рівня небожителів доводить їх до стану “божественного афекту”, якого вони досягають, ставлячи перед “історичним” вибором на коліна мільйони людей. Змушуючи битися в конвульсіях совість, сіючи сумніви і недовіру, методично перевантажуючи свідомість людей в рамках сучасної концепції “інформаційного суспільства” та “інформаційної війни”. Про необхідність “історичного вибору” імперативно заявляє Київський патріархат, який упевнений у своїй творчій і об’єднуючій місії в партнерстві не тільки з Константинополем. Прогресивна українська церква є “правильна” альтернатива.

Закон про церкву, що має духовний центр в “країні-агресорі” встановить заборону на найменування “українська”. Таким чином, єпархії Московського патріархату будуть змушені реєструватися (якщо дозволить влада!) з новим ім’ям (наприклад, “Російська православна церква в Україні”). Перед віруючими, перед духовенством, перед єпископатом постане питання вибору “істинної церкви”, так як в існуючій немає “нічого українського”. Тому “прогресивно налаштовані” парафії та єпархії масово переходитимуть (разом з храмовими об’єктами!) в “правдиву Українську православну церкву”, яка до цього часу стане канонічною. Для цього достатньо всього лише рішення більшості членів приходу, а також відповідного юридичного оформлення їх волі.

Першочергове завдання (вже поставлено і озвучено) перед “єдиною незалежною правдивою церквою”, – інтеграція в “гібридну війну” в її інформаційному секторі – боротьба з “неправдивою інформацією”, інформацією “не в інтересах України”.

“Гаряче бажання автокефалії” відомо за заявами державних і церковних лідерів Києва в українських ЗМІ, цифрами неперевірених умовно-об’єктивних статистик, реальні настрої далеко не однозначні. Отримавши мандат від Константинополя виникне офіційна структура, яка логічно почне претендувати на православні храми України. Постане питання про пільги для єдиної помісної церкви і збереження пільг для УПЦ МП. Керівництво УПЦ МП констатує зростання тиску київської влади, яка використовується для того, щоб канонічна церква визнала ініційований державою проект зі створення в Україні “єдиної помісної церкви”.

Міжнародні моніторингові місії фіксували неодноразові захоплення храмових об’єктів в парафіях Московського патріархату. Дистанціюючись від своєї причетності до цих випадків, Київський патріархат називає призвідниками заворушень безпосередньо парафіян.

Українська православна церква Московського патріархату на початок 2017 року, мала в своєму розпорядженні в країні 11 392 культових споруд, а також 12 328 громад.

Українське законодавство власником храмового об’єкта вважає громаду. Голосувати про перехід парафії будуть парафіяни, а не єпископи. “Місцевий” характер правового поля дозволяє залучити в процес місцеву владу, громадські організації, місцевих жителів (не обов’язково православних) для впливу на рішення парафіян. Сучасний корупційний стан судової системи держави та внутрішніх силових структур дозволяє цьому активно сприяти.

На «місцях» вже почастішали випадки агресивних (у тому числі загарбницьких дій) представниками галицького уніатства щодо православних віруючих. І мова йде не тільки про Україну. Предстоятель Польської православної церкви відзначає зростання націоналістичних настроїв і агресивної поведінки на південному-сході Польщі, в районах проживання українців греко-католиків. Митрополит Варшавський пов’язує надання автокефалії з подальшим сплеском суспільно-релігійної конфронтації у прикордонних районах сусідніх з Україною країн, у Польщі – в першу чергу. Міжправославний розкол грає на руку українським греко-католикам, які підтримують проекти Києва, але водночас ускладнюють “українське питання” у відносинах між офіційним Києвом і Варшавою, що в свою чергу не кращим чином позначиться на українсько-європейському діалозі з Брюсселем.

Зі свого боку, керівництво Київського патріархату впевнено в провокаціях, що готуються “російськомовними, росіянами та агентами” для початку силових процесів, пов’язаних з перерозподілом церковних об’єктів. Це буде “штучно організований конфлікт, який Москва зможе використовувати як привід для втручання”. Йдеться в першу чергу про три лаври (Києво-Печерська, Почаївсько-Успенська і Святогірська Успенська), які зараз у віданні Української православної церкви Московського патріархату. Почаївська Лавра і Києво-Печерська Лавра – частково державна власність України і охороняються ЮНЕСКО. Є можливість втягнути в конфлікт міжнародну організацію і поставити питання про їх подальше розпорядження УПЦ МП.

Предстоятель поки не визнаного Київського патріархату Філарет зустрівся з рядом представників Держдепартаменту США “щодо підтримки України у забезпеченні свободи, демократії, вільного сповідання віри, відстоювання територіальної цілісності, а також значення для національної безпеки України виникнення визнаної Вселенським Православ’ям незалежної єдиної помісної Православної Церкви» з наполегливим “проханням” надати “підтримку Вселенському патріархові в його бажанні надати нам автокефалію”. Предстоятель Київського патріархату акцентував увагу на необхідності зробити це терміново, бо “в майбутньому році в Україні можуть обрати президента, який буде такий промосковський, що підтримувати нашу автокефалію вже не стане”.

Дійсно, нинішній рік для чинного президента України, доленосний. Його рейтинг настільки впав, що на початку року країна морально і психологічно була готова до позачергових виборів. Для Порошенка вирішити церковну проблему -один з передостанніх засобів підвищити популярність напередодні президентських виборів 2019 року. По суті, президент України пішов ва-банк: увійти в історію, сприяв утвердженню помісної церкви, вирішити питання століття, здатний або міцно зшити докупи країну, або розколоти її остаточно. У разі програшу, точно втратити перспективу другого терміну. Тоді доведеться використовувати варіант “омега”, “який поки йому не дозволяють заокеанські партнери”- загострити ситуацію на сході країни і ввести надзвичайний стан.

Антиросійської риторики для “радикально налаштованого електорату” йому не вистачить, тому що цей ресурс буде розколотий між кандидатами. Автокефалія — серйозна карта, розігравши яку, можна переключити увагу громадян від системних проблем в країні на якісно нові, створити резонанс і внутрішньо напругу в суспільстві і потім виступити в ролі рятівника нації. Інститут церкви користується у громадян України дуже високою довірою, “церковна складова” від виборів до виборів в Україні тільки посилювалася. 70% електорату вважають себе віруючими, на яких так чи інакше мають вплив церковнослужителі, тому довіра необхідно конвертувати в “правильні” голоси.

Після довгих кулуарних нарад Константинопольський патріархат виніс рішення надавати автокефалію без врахування думок інших помісних церков, і в рамках підготовки до надання автокефалії православної церкви в Україні призначив своїми экзархами в Києві архієпископів з США і Канади (за каноном два єпископи можуть висвятити третього єпископа!). Призначення екзархів відбулося без відома канонічного єпископа Києва – митрополита УПЦ Московського патріархату (єдиного, визнаного Константинопольським патріархатом і особисто патріархом Варфоломієм, канонічного глави Православної церкви в Україні). Небезпека загальмувати процес (або зупинити!) принциповими запереченнями інших церков налаштували патріарха на рішучі дії.

Одноосібне дарування автокефалії Української церкви Константинопольським патріархатом без ратифікації цього рішення всіма помісними православними церквами грубо порушує встановлені правила. В православ’ї не вертикальна система прийняття рішень, а горизонтальна. Тому будь-які важливі рішення (томоси) повинні бути узгоджені з усіма помісними церквами, інакше це тягне кризу довіри і єдності в церкві.

Рішення про надання автокефалії може бути видане тільки предстоятелю конкретної канонічної церкви, вже існуючої на своїй території. Український випадок – унікальний (але необхідний, очевидно, для створення міжнародного прецеденту!): у патріархат (який за традицією не має права самостійно вирішувати подібні питання!) звертається (за попередньою домовленістю!) глава світської держави(!) за дорученням неканонічних церковних структур (!) і парламенту (!) за автокефалією для неіснуючої поки церковної структури (!), але яка буде створена на основі невизнаних церков (!) і отримає таку за визначенням (!).

Пояснюючи своє рішення на дарування автокефалії, Константинопольський патріархат посилається на прецедент 1924 р. з Польською православною церквою. Однак, аналогія прямо вказує на те, що це питання політики, а не реального церковного життя. Польська влада, по суті, сама інспірувала звернення про автокефалію. Яка не була визнана всіма помісними церквами.

Піддався перегляду порядок православної архієпископії України, хоча в минулі три з зайвим сторіччя Константинопольський патріарх не оскаржував перебування Київської митрополії у складі Московського патріархату.

Такий поворот подій цілком зрозумілий участю Константинопольського патріархату в геополітичних іграх і «православним лібералізмом» патріарха Варфоломія зокрема. З 20-х років минулого століття Константинопольський патріархат сповідує релігійно-політичну ідеологію, яка стверджує, що всі території світу, що не входять в канонічні кордони інших Церков, автоматично є його територією.

Світове православ’я являє собою співтовариство незалежних і рівноправних помісних церков. В силу історичної традиції Константинопольський Патріархат виконує ряд координаційних функцій між Православними Церквами. Останнім часом патріархат явно намагається перетворити свою координаційну діяльність в управлінську, прагнучи трансформувати світове православ’я за подобою католицької церкви з “східним папою”, роль якого призначена константинопольському патріарху. Розвиваючи “східний папизм”, патріарх Варфоломій заявляв, що Константинополь – “етос (еталон) православ’я” (по відношенню до інших церков), а він (Варфоломій) є власником цього еталону”.

Такому релігійному расизму чинять опір ряд православних церков, особливо безкомпромісно виступає Московський патріархат. В даний час Російська православна церква – це ніяк не менше половини всього православного християнства та його ресурсів. Можливості і вплив російського православ’я посилює підтримка державно-статусною країною. РПЦ стає непереборною перешкодою для відродження колишньої величі і авторитету Константинополя. Ситуація з Україною – прояв боротьби з небезпечним конкурентом, спроба підірвати позиції РПЦ в Україні і, відповідно, послабити вплив російського православ’я в цілому.

Одночасно на одному полі з Константинопольським патріархатом грають різні фігури. Серед них – і Ватикан, і американська “багаторівнева держава”, що включає Держдепартамент, спецслужби, етнічна діаспора, національні та міжнародні «люди впливу». Не помилимося на думці, що не Варфоломій управляє призначеними до Києва екзархами, а екзархи керують Варфоломієм. Вселенський патріарх спочатку мав намір направити своїм представником до Києва архієпископа Телмійського Іова, але адміністрація українського президента відкинула його через “проросійську репутацію”.

Незважаючи на перебування в Києві двох екзархів Константинополя, обидві церковні структури (УПЦ КП і УАПЦ), що планують об’єднання, досі не приступили до підготовки спільного собору. Між предстоятелями обох церков зберігаються серйозні розбіжності і переважають принципові лідерські позиції, що не призводять до консенсусу і відсувають унію на невизначену перспективу. У Константинополі бажають бачити першоієрархом фігуру, альтернативну нинішньому амбітному предстоятелю УПЦ КП Філарету, і це також входить у компетенцію екзархів. Постійні спроби Філарета перетягнути американські парафії української діаспори, які знаходяться під юрисдикцією константинопольського патріархату до складу Українського православного вікаріату УПЦ КП в США і Канаді призвели до особистої неприязні архієпископа Данила – екзарха з США до Філарета.

Ідеологія зближення православної та католицької церков у риториці Патріарха Варфоломія останнім часом стала однією з переважаючих. Православний священик Варфоломій має католицьку освіту. Він закінчив Папський східний інститут в Римі, який контролюється ватиканськими спецслужбами. Існує дуже тісний союз між спецслужбами Ватикану і спецслужбами США. У цьому плані, що тато, що американське керівництво єдині в здійсненні проекту глобального управління, в якому Ватикану приділяється важлива роль лідера духовного глобального центру. Власне, папський престол цього ніколи і не приховував. І єдина перешкода – це РПЦ – найбільш впливова православна церква.

Україна опинилася на перетині геополітичних інтересів всіх гравців. Рішення “українського питання” Захід застосовує в якості важеля проти Московії. Політичне православ’я — одна з основ, на яких тримається режим президентства РФ. Вихід українських парафій зі складу Московського патріархату серйозно вдарить по ідеологічних скріпах “Русского міра” і всієї влади. Тут Україна вдало вписується в сформовану світову кон’юнктуру. Причому, Україна – лише один з фронтів глобального протистояння. Зараз стоїть питання про автокефалію Македонії, яка весь цей час була частиною Сербського патріархату. Опозиція Білорусі заявила про відокремлення місцевої церкви.

У ситуації, при незначних шанси перемоги, при досить обмеженому часі, виходом може стати повна зміна правил гри і висновок небезпечного конкурента “за ігрове поле”. У випадку успіху такого сценарію це призведе до розриву РПЦ не тільки з Константинополем, але і з іншими православними церквами, які не висловлять аналогічну з Москвою позицію і не підуть тим же шляхом. При цьому залишаться один на один з Константинополем, які бажають підкорити їх собі, порушуючи традиції і розколюючи православ’я, і має для цього ресурси і підтримку світових політичних гравців.

Треба враховувати, що ситуація “розколу” не буде катастрофічною для Російської православної церкви. У світі зараз приблизно 300 мільйонів православних. Майже половина – парафіяни РПЦ. Розрив відносин з Константинополем призведе до розширення російської архієпископії за рахунок канонічної території того ж Константинопольського патріархату, втрачає половину пастви і титул “вселенського”.

Реального визнання православної унії не відбудеться, так як значна частина помісних церков не стане включатися в конфлікт, підтримуючи рішення Константинопольського синоду. Офіційний Київ впевнений у швидких дипломатичних і недипломатичних заходах впливу Росії за допомогою турецької влади на Патріарха Варфоломія.

Набуття автокефалії саме по собі в загально не вирішує проблему розколу, так як в проблемі мети і методологія помінялися місцями і за основу взято спосіб, містить виключення і конфлікт. Легітимізуємий розкол не передбачуваний своїми наслідками, “лавинна реакція” конфлікту що виникне зажадає силових заходів стабілізації. Це буде поділ на невизначений час. Країна має шанси отримати розколотий фундамент суспільства і новий виток громадянського протистояння. При всій патріотичності, ця ініціатива антиукраїнська за своїм змістом. «Чужа церква» ще довго буде зберігати свої позиції і масштаби впливу. Відчуження між православними однієї країни будуть підігріватися на персональному рівні, протистояннями окремих громад і парафій у майнових питаннях. Адже єпископи – не волонтери, які будуть працювати Христа заради. Матеріальна сторона грає не останню роль, однак важливіше – політична і духовно-культурна складова роль УПЦ МП, яку не розділити і не скасувати.

Проблема здобуття незалежності містить питання, чи зможе Київ забезпечити права незгодних з автокефалією громадян (не з політичних, а дійсно за релігійним). Ця тема відсутня в переговорах світської і церковної влади. Гарантій Києва у вигляді проектів достатньо дискримінаційних законів у цій ситуації недостатньо. Чи готовий Константинопольський патріархат взяти на себе відповідальність за можливі наслідки у зв’язку з утворюваним міжконфесійним протистоянням, чи стане рішення синоду ідеологічним обґрунтуванням для “Варфоломіївської ночі” в Україні?

Церковний поліфонізм часів незалежності України був благом для неї. Поліфонізм оберігав українство від спокус світської влади використовувати церкву у своїх інтересах (як це було в багатьох православних країнах). Безсумнівно, що єдність християн цементує державу і націю. Для державної бюрократії автокефалія вигідна оскільки дає їй можливість освячувати свої дії і неконтрольовану владу над суспільними ідеями і теоріями про “сакральності” українського вибору, для політиків автокефалія дозволить забезпечити “українського питання” безсмертя.

Спостережуваний нами процес небезпечно форсувати з причин складної структури і стану суспільства і його церкви. Ні народ, ні політичне керівництво країни, ні ієрархи не дозріли до автокефалії. Всі вони є носіями так званого “уніатського” мислення: очікування зовнішнього поштовху, приходу благодатного впливу. У стилі уніатських прагнень про європейської асоціації: прагнення не перебудуватися, не виростати, не зміцнюватися самостійно всередині, а лише очікувати, що ззовні народ отримає все, без власних зусиль.

Криза державності народжує кризу суспільних інститутів. Зона комфорту ніколи не дає динаміки зростання. Те, що зараз переживає православна церква на сході Європи – насправді процес зростання і змужніння. Коли “диявол з Богом бореться, а поле битви — серця людей”, в окопах „третього фронту“ не стане спокійніше.

Спеціально для CRCMedia, Olek Pikulski (Польща).

News Reporter