Як i чим живе українське “Перевесло” на Воронежчинi

За данини останнього загальноросійського перепису населення (2010 рік), в Воронезькій області українців – 43045 особи (або 1,84 % населення). Але ці цифри важко вважати об’єктивними. Асимiляцiйнi процеси радянських часів призвели до дивних, як на погляд фiлологiв, фактів. Нерідко люди, зокрема тi, що мешкають в селах пiвденних районiв Воронежчини в побутi розмовляють українською говiркою, але вважають це за “мiсцеву мову”, такий собi дiалект росiйської мови, та й називають себе “рускiмi”, бо… живуть в Росiї. Повернення до коренiв, пам’ятi свого роду – один з напрямків просвітницької роботи “Українського культурного центру “Перевесло”, що існує у Воронежі (Росiя). Про це та iншi питання, які знаходяться в колі зору українського осередку, ведемо розмову з Головою правління громадської організації Олексієм Кривцовим.

– У Воронезькiй області iснують двi юридично зареєстрованi українськi громадськi органiзацiї – Воронезька регiональна громадська органiзацiя “Український культурний центр “Перевесло” та “Мicцева нацiонально-культурна автономiя українцiв мiста Воронежа”.

“Перевесло”, яке я очолюю, є фактично правонаступником заснованого в Воронежi в 1989 роцi осередку “Просвiти”. Змiни в росiйському законодавствi змушували змiнювати вiдповiдно статут та органiзацiйну структуру. Деякий час органiзацiя дiяла пiд назвою “Українське товариство “Перевесло”, а з 2013 року – “Український культурний центр “Перевесло”. Головнi завдання – вiдродження i розвиток української культури Воронезького краю, пiдтримка просвiтницьких iнiциатив, допомога постраждалим вiд вiйськового протистояння на Донбасi, спiвробiтництво з громадськими iнституцiями Росiї, України та iнших країн.

“Мicцева нацiонально-культурна автономiя українцiв мiста Воронежа” заснована в 2005  роцi i на початку дiяльностi визначилася кiлькома прогресивними iнiциативами. Нажаль, з  часом активнiсть органiзацiї знижувалась i сьогоднi вона iснує фактично лише на паперi.

– Чи пiдтримує влада “Перевесло” як нацiонально-культурну органiзацiю?

– Фактично “Перевесло” iснує за рахунок нерегулярних внескiв членiв. Це ледве дозволяє проводити якiсь заходи. Влада для пiдтримки української культури в Росії, на наш погляд, не робить нiчого. Якщо навiть 15-20 рокiв тому ми могли отримувати якiсь “копiйки” в рамках реалiзацiї державних регiональних програм, то тепер навiть цей мiзерний “струмок” обiрвався. Закон з одного боку надiляє нас певними правами, з iншого – фактична ситуацiя не дозволяє користуватися значною частиною з них. Кiлька рокiв тому державною владою була декларована грантова пiдтримка для громадського сектору, але такий крок тiльки погiршив становище. Нашi проекти не можуть “пробитися” через запити вiд громадських iнституцiй при державних органiзацiях (музеї, театри, бiблiотеки, будинки школяра тощо) та вiд органiзацiй дiаспор с суттєвим спiвфiнансуванням. Крiм того, росiйське суспiльство вкрай полiтизоване i багато з тих, хто ранiше прихильно ставились до наших iнiциатив, приймали участь в заходах, допомагали в їх проведеннi сьогоднi в кращому випадку стали на позицiї “нiяк”. Тим бiльше цiнуємо пiдтримку тих людей, хто в важкi часи залишився з товариством, вважає за необхiдне зберегти осередок розвитку української культури на Воронежчинi та закрiпити надбання. Серед них особливо хочу вiдмiтити Почесного Голову Правлiння  Воронезької регiональної громадської органiзацiї «Український культурний центр “Перевесло”, фiзика, професора Воронезького державного унiверситету Миколу Бiрюка, заслуженого дiяча науки Росiйської Федерацiї, члена-кореспондента Росiйської Академiї Наук та iноземного члена Нацiональної Академiї Аграрних Наук України, професора Анатолiя Корнiєнка, журналiста, постiйного автора дописiв про “Перевесло” i українське життя на Воронежчинi Дмитра Денисенка, вчителiв Надiю Кривцову та Нонну Башкирьову. Хочу висловити їм вдячність за безмежну відданiсть громадським справам.

– Як вiйськовий конфлiкт в сусiдньому регiонi Україні впливає на роботу культурного центру «Перевесло»? Як вiдомо, Воронезька область межує з українською Луганщиною. Це дає вам якiсь переваги чи навпаки – створює додатковi проблеми?

– Вiйськовий конфлiкт в Україні впливає на нашу роботу вкрай негативно. Не дивлячись на те, що за статутом ми не можемо займатись полiтичною дiяльнiстю, мiсцевi журналiсти неодноразово, особливо взимку та весною 2014 року, провокували на висловлення конкретної пiдтримки тих чи iнших сил  в протистояннi. З’являються досить багато антиукраїнських (саме з етнiчним кольором) публiкацiй. Основний потiк такого негативу йде по загальноросiйським ЗМI. Якось протистояти цьому, навiть в судовому порядку, практично неможливо. Але на  рiвнi мешканцiв мiста, можу пiдкреслити, що вiдвертого побутового анти українства не так вже й багато – соціологічні опитування показують, що переважна бiльшiсть мешканцiв Воронежчини вважають протистояння якимось непорозумінням, яке повинно скiнчитися. Можливо, такий пiдхiд специфiчний для прикордонного регiону, де в багатьох родичi в Україні. Серед негативних наслiдкiв можу також вiдмiтити зупинку залізничного пасажирського сполучення Воронежа з столицею України – Києвом. Цей маршрут iснував з радянських часiв, дiяв навiть в важкi 90-тi роки, скорочувалась перiодичнiсть, взимку було менше вагонiв – але люди завжди могли поїхати до рiдних або у вiдрядження, чи на вiдпочинок. Аж в серпнi 2014 року потяг вiдмiнили. На наш запит в Федеральну пасажирську компанію прийшла вiдповiдь, що маршрут… «нерентабельний».

Залишилось лише автобусне сполучення з Україною. Двiчi на день автобус везе пасажирів до Харкова. Можна поїхати до Дніпра (Дніпропетровська), Києва. Україною курсує автобус за маршрутом Воронеж – Кишинів (Молдова). А от з Луганщиною – частиною, що залишилася українською, ніякого сполучення немає ще з початку перетворення регiону в зону військових дiй в 2014 роцi, куди потрапити можливо лише за спецперепусткою. Так що нi переваг, нi проблем вiд такого межування ми не маємо.

– Якicь зв’язки, співробітництво з українськими державними або громадськими організаціями в Україні або в інших країнах тримаєте?

– Наше співробітництво з українцями з інших країн зосереджується, в основному, на iнформацiйному напрямку. Постійний зв’язок з УВКР (ред. УВКР (ред. Українська Всесвітня Координаційна Рада) та особисто з головою – Михайлом Ратушним, дозволяє отримувати актуальні повідомлення про заходи міжнародного рівня, зокрема конгреси, фестивалі, конкурси, в яких, за можливістю, приймаємо участь. З іншими організаціями, звісно, допомагає розширенню зв’язків інтернет, але використовуємо й iншi канали. Наприклад, кiлька років нам надсилають український тижневик з Польщі “Наше слово”. Через сайт ДП “Преса” намагаємось передплачувати газети й журнали безпосередньо з України. На жаль, в Росії так i не вдалося скласти загальноукраїнської об’єднучої організації, яка б в першу чергу представляла інтереси українців без поділу на земляцтва або за політичними уподобаннями i змогла б взяти на себе представницькi функцiї регiональних осередків на міжнародному рiвнi. З тими, хто витричає час на пошук ворогів та розпалювання ненависті – нам не по дорозі!

– Розкажіть про найбільш масові заходи, що ви провели за останні роки?

– Найбільш суттєві заходи – це вшанування 200-ї рiчницi з дня народження Тараса Шевченка, яке ми «встигли» провести весною 2014 року до загострення вiйськово-полiтичної ситуації на Донбасі. Доречi, запросили гостей з Луганського національного університету iменi Т. Шевченка – до нас завітала делегація студентів та артистів на чолі з  доктором педагогічних наук, професором Олександром Галичем. Заходи вiдбулися в Будинку молоді міста Воронежа. В той же рiк започаткували конкурс читання творів Тараса Шевченка серед школярів.

В 2017 роцi були організаторами заходів вшанування 200-рiччя з дня народження видатного історика та громадського діяча Миколи Костомарова. Наукова конференція i святковий концерт відбулися на базi Воронезького інституту Федеральної служби виконання покарань.

Також приймали участь у відкритті бюста Миколи Костомарова на його батькiвщинi в селі Юрасiвка Вiльховатського району Воронежчини та в громадських заходах в цьому районі.

Хотілося б поновити проведення фестивалю Слобiдської української культури Воронезького краю в Розсошi (їх вже було вiсiм фестивалiв), молодiжнiх фольк-рокових заходiв, маршу вишиванок (i такий масовий мiський захід був в Воронежі в 2013 роцi!). Прикро, що iнiциативи, якi ще п’ять-шiсть рокiв тому знаходили підтримку громадськості, живий інтерес ЗМI, сьогодні розглядаються з суто політичного боку. Фактично розiрванi культурні зв’язки з Україною – на Воронежчину більше не приїздять нi українські театри, нi українські музичні колективи, нi майстри народних ремесел.

– I все-таки, що змушує Вас, громадських активiстiв “Перевесла” знаходити час i вести діяльність?

– А хто буде працювати, крiм нас? Сьогодні українці в Росії знов опинились пiд загрозою асиміляційних процесів, тепер вже пiд тиском політичних обставин. Найлегше було б все кинути i залишити ситуацію напризволяще, а обговорення проблем обмежити розмовами з друзями «на кухнi». Ми не хочемо, щоб через кілька десятків рокiв українці зникли  з теренiв Воронежчини, частина яких історично була східними землями Слобожанщини. Тут ще з XVII сторіччя українці (черкаси, “малороси”, “хохли”) в окремих районах переважали, а в iнших були другою за чисельністю національною групою населення.

Наталія ЛIПКО,
м. Воронеж (Росія).

News Reporter